Навіть ті, хто не бачив гру Богдана Бенюка на сцені Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка у Києві, знають, хто він. Журналісти сайту "24" розпитали відомого українського актора про те, як він таким став.

В інтерв’ю сайту "24" Богдан Бенюк розповів про те, чому український театр повільно змінюється, чому не варто ганятися за славою і що актору дає політична діяльність.

 

В одному з інтерв’ю Ви казали, що політика і театр – речі, які доповнюють одна одну…

Бо воно так і є.

Що політика може дати актору?

Все. По-перше, атмосферу. По-друге, уміння швидше розуміти. По-третє, змінювати ситуацію, бо у політиці ситуація міняється щоденно, не так, як у театрі. Вона збільшує рушійну силу, динаміку життя артиста. Бо артист і по своїй натурі, і його робота в театрі – це стабільність, коли можна розкласти свої плани на тижні вперед. Політика змінюється дуже швидко і дає інший внутрішній темпоритм. Це дуже потрібна штука.

За роки Вашої роботи український театр змінився?

Не можу про це судити. Театр – це організм, який живе століттями, тим паче – український театр. Мабуть, якусь зернинку чогось нового ми принесли – життя змінюється і публіка змінюється, репертуар змінюється і форма подачі цього репертуару змінюється, приходять молоді покоління режисерів. Театр впирається дуже довго, він зберігає свою естетику. Тим більше, кожен театр має якісь свої погляди на речі, але темпоритм життя змушує і театр швидше реагувати на все довколишнє.

Чому в театрі нема вистав-одноденок, які б говорили про політичне життя? Тому що театр не встигає за тим, що відбувається довкола. Він повільніший: має написатися текст, матеріал має бути, має з’явитися режисер, який би це поставив – на це все витрачається багато часу. Політика – це трибуна, щоденні зміни, які відбуваються у світі і у країні, плюс уміння цей матеріал швиденько пережувати і направити у русло, яке потрібне для того, щоб рухалося далі суспільство.

 

Можете відзначити якийсь свій особистий внесок у розвиток українського театру?

Ніколи цього не зроблю.

Чому?

Це невдячна справа. Таке можуть сказати лише інші люди про нас. Найголовніше для кожної людини, і тої, що у театрі працює, і тої, що у політиці, зберегти своє ім'я. Якщо ім'я не втрачене і не запаскуджене, до таких людей приходять і через 100 років, квіти кладуть і так далі. У політиці складніше втриматися, щоб не втратити свого імені.

Актор – це людина, про яку починають говорити вже за життя…

Не за всіх.

За Вас – почали…

Ну, так само є політики, за яких говорять багато. Є артисти, за яких говорять багато. Не тільки вони – у будь-якій сфері є люди, які сьогодні перебувають на більшій видноті. Ця виднота – тимчасова.

Так само, як я з села свого виїхав. Колись там знав багатьох, тепер пройшло два покоління, іду по селу, а мені назустріч ідуть незнайомі люди. Я для них незнайомий,а вони – для мене. Оце вся популярність, вона вимірюється тимчасовістю твого перебування при твоєму ремеслі.

 

Тобто, популярність – не те, за чим би Ви ганялись?

Абсолютно! Та і не знаєш, що таке популярність. Якби хтось сказав, що треба ось так зробити – і це буде популярне, то може люди би цим і скористались. А коли цього немає, немає універсальної формули, то що ж ти будеш робити?

Чим молоді актори-початківці, які зараз приходять у театр, відрізняються від вашого покоління?

Нічим. Абсолютно нічого не міняється. Самовіддані діти приходять до театрального інституту. Це своєрідна каста людей, які днюють і ночують в інституті ім. Карпенка-Карого, їх виганяють тільки вимиканням світла в інституті ввечері. Актори заходять туди з самого ранку, до 8-ї години, а потім варяться в цьому цілий день. Це – правильно. Бо це таке ремесло, де ти прикладом своїм, повторами, наговорами, пробами здобуваєш ту стежинку, яка потім каже, що ти зрозумів ту славнозвісну школу, яка пов’язана з акторською майстерністю і яку тобі написали в книжках театральні світила. Тільки тоді їх можна зрозуміти, коли сам протопчеш до того величезний шлях, який акумулювався у думках великими театральними критиками і театральними геніями.

До цієї професії не кожен може пристати і не кожен може витримати такий темпоритм. Але ті, хто можуть – ловлять від того кайф, від тих речей, що є незрозумілими для інших, які кажуть: "Ну, шо артист? А шо ж ви робите? Шо ви створюєте?".

Отримування кайфу – це рецепт виживання у будь-якій професії?

Абсолютно.

 

Для Вас найбільший кайф – у чому?

У тому, що одна робота закінчується, а друга – вже починається. Оцей зв'язок роботи. Задоволення можна отримувати від будь-якої роботи.

Ви боїтесь освистання, негативної реакції аудиторії?

Як актор – ні. А як політик… Таке вже було. От, наприклад, після ситуації із НТКУ отримав я чимало. Але тоді була така річ. У нас іноді відкривається такий ящик Пандори, звідки виникає величезна кількість проблем.

Ви коли йшли в політику, розуміли, що це вплине на Ваше ім'я актора?

Я про це не думав. Мене багато про це питали, чи не боюсь я втратити ім'я. Не боюсь. Я політикою займався із самого дитинства, коли ходив колядувати "втіхаря", коли не дозволяли це. Коли протестні настрої були в інституті, коли нас просили не ходити до пам’ятника Тарасу Шевченкові у дні перепоховань, коли це заборонялося. Ми жили, як комсомольці 70-х років, але нутром відчували, що були якісь такі теми заборонені, на які були накладені табу, і через які з’являлися шістдесятники, семидесятники. Тобто, підсвідомість спрацьовувала на інше. Тому я розмовляв українською, діти у мене виховувались українською. Тобто, я відстоював ті всі елементарні речі на побутовому рівні. Тепер кажуть, що ми ніби там щось робили. Ні! Ми спокійно жили.

 

Мені здається, що у Вас немає бажання, аби розділяли Бенюка-політика і Бенюка-актора…

Та хай собі хто хоче, той так і розділить. Я ж себе не можу розділити. Не можу відкрити шухляду і сказати, що сьогодні звідти виліз Богдан Бенюк, який пішов грати у театр. Глядачі, які дивляться на мене на сцені, хіба мене не ототожнюють із тим, хто я? Одним це приємно, іншим – неприємно, я ж не кажу, що мене всі люблять. Але що важливо: громадянська позиція є в тієї людини, а приймають її чи не приймають – то вже інше питання.

Кожен актор, який виходить на сцену, займається політикою – бо ми є національний український театр. Це політика? Політика. Драматургія яка? Це політика? Політика.

Те, як Вас сприймає аудиторія на сцені, змінилося після скандалу із Першим національним?

Ні. Там кілька разів були якісь випадки. Реакція була, коли з’являлися там якісь дзвінки в театр і казали, що будуть приходити і вимагати, щоб Бенюк здав свій мандат. Але ми розуміли, що це тимчасова річ, вона все одно проходить. Бо якісь події, які відбулися в ті же ж моменти, коли ми ходили на Перший національний, і тут же ж почалася війна, напали на нас… Дивно просто виявлялося, що засоби масової інформації давали більше уваги події тій, яка відбулася з нами, аніж тому, що відбувається загарбання нашої території.

Ви обрали театр чи театр обрав Вас?

Я обрав мрію свого брата Петра. Він у мене барабанщик, він мені показав цю професію. Я вже йшов за ним. Потім вже зрозумів, що таке театр. Спочатку картинка мені подобалася. Подобалася сама робота. Я не розумів зсередини, з чого вона складається. Але обгортка була дуже цікава.

 

Слава Богу, що коли я прийшов в театр, побачив, що за обгорткою є величезний шмат праці, і це не злякало, і потрапив у цей вир і зрозумів, що воно – моє, оце – велике задоволення. Залишаються не всі. Але ті, хто залишається, – значить вони потрапляють за складом, за характером своїм у цю роботу.

Ніколи не шкодували, що обрали акторське ремесло?

Навпаки! Було навіть важко уявити, чим би я займався іншим.

Що Ви вважаєте найбільшим досягненням Вашого життя?

Сім'ю.

Рецепт успіху, на Вашу думку, існує?

Ні. Він складається з волі Божої.

Яку пораду Ви нинішній дали би собі починаючому?

У мене був такий вчитель – Володимир Миколайович Оглоблін, який сказав фантастичну фразу! Доки в тебе буде жити дитинство у душі, доки ти будеш дивуватися всьому – до того часу ти будеш артистом.