Владислав Троїцький створив театр "Дах", групи "ДахаБраха" і Dakh Daughters. Він заснував Гогольfest і з року в рік намагається утримувати за ним звання одного зі знакових заходів країни. Він створює все нові і нові проекти, які обіцяють бути не менш знаковими для розвитку української культури.

В інтерв'ю сайту "24" Владислав Троїцький розповів, що потрібно для створення культових проектів, як поєднувати театр з бізнесом і чому безглуздо чекати несподіваних подарунків від чиновників для реалізації власних ідей.

 

Ви сказали, що плануєте новий музичний проект. Ось про нього і розкажіть. Можна?

Чому ж ні? Робоча назва цього проекту "ЦеШо".

І шо це буде?

Це буде таке музичне лялькове кабаре. Сімейний жанр. Думаю, до кінця весни викинемо пілот, а на Гогольfest вже покажемо повну програму.

Що ще буде на Гогольfest цього року?

Багато чого. Тема Гогольfest в цьому році – Ковчег. Але не зовсім як архетип Ноєвого ковчега, де кожній тварі по парі.

А як що?

В нинішні часи, коли нам нав'язують катастрофічну свідомість світу, коли новини страшно читати, коли у всьому світі є це очікування турбулентності... Жити в такому стані нестерпно. Необхідно мати якийсь простір, де можна врятуватися від потопу трешової інформації.

Коли людина творить – в ній пробуджується божественне і вільне. Коли кажуть, що в кожному з нас є частинка божественного – то це ось той митець, якого ми максимально соромимося і боїмося. Випустити його, вийти на територію свободи, якоїсь відваги і навчитися на цій території домовлятися, з повагою ставитися до оточуючих – це певний концепт Ковчега. Про це ми і будемо міркувати.

 

Українська культура реагує на те неподобство, яке сьогодні відбувається в нашій реальності?

Думаю, що реакція культури, м'яко кажучи, скромна.

Поки що чи взагалі?

І поки що, і взагалі. Зараз у нас немає жодних просторів, так званих public space, де могли б зібратися ті люди, яким не все одно, які готові творити. Просто фізично таких просторів немає. Ситуативно – вони є, а системно – ні.

Потрібно ці простори робити. Тому зараз ми, з одного боку, збираємося з Центром Довженка робити Гогольfest на їхній території, ведемо переговори з ВДНГ щодо повернення в одну з наших локацій. Будуть якісь ініціації на "Платформі". Тобто, ми широко і системно починаємо заповнення культурного простору країни.

 

Ви – автор культових проектів. Щоб створити такий проект, що важливіше – творець, ідея, команда, вдача, робота?

Все в сукупності. Так збіглося, що у мене завжди була можливість робити. Я був незалежний, не входив в державні цвинтарні інституції, тому міг придумувати щось нове.

Ви ж не просто придумали. Ви ще й втілили.

Так. Взагалі, у нас багато чого може відбуватися, але соціального замовлення на це немає. Його немає і на зміни гуманітарної сфери, а зсередини культурного цеху його змінити неможливо. Люди, що перебувають у державній структурі, не зацікавлені в якихось змінах. Тому ресурс використовується вкрай неефективно. Ресурс – це ж не тільки гроші, це будівлі, це купа всього.

Зараз аудиторія 15-25 років взагалі не охоплюється. Вони, в основному, сидять у "В Контакті" і відеоблогах. Їм необхідно розставити орієнтири, розвинути смак, навчити дегустувати. Навіть якщо ти весь час п'єш горілку, треба іноді дегустувати якесь вино. Але потрібно знати, як це робити. Так само і з культурою. Ось розстановка таких маячків, за якими можна буде вчитися дегустувати культуру, теж буде одним із завдань Гогольfest. З цією ж метою ми збираємося створювати фейкову Партію тлумачів апокаліпсису.

 

І яка мета її створення?

Політика в тому вигляді, в якому вона зараз є, викликає алергію і якусь бридливість чи що. Зараз ситуація проблемна скрізь, куди не кинь оком. Спроби реформувати зсередини – безнадійні, це як реформи на кладовищі. Тому потрібно будувати нове. Це простір нового – воно фізичне, смислове, духовне, душевне. У ньому потрібно виробити певні правила, конституцію, як люди можуть в цьому новому Ковчезі не виживати, а жити і будувати майбутнє. Ми налаштувалися на закладання нових підвалин, в тому числі – культурних. Але при цьому, звичайно, всі з іронією, гумором, без всякого скотського «серйозу». Тому що всі дурниці люди роблять з дико серйозним виразом обличчя.

Наша партія на політичну історію не претендує, ніяких конкретних цілей увійти в парламент у нас, звісно, немає. Це буде погляд зі сторони. Крім того, що вся ця історія буде іронічною і фейковою, ми спробуємо говорити серйозно про те, що таке людина, що таке любов. Щоб той, хто все це слухає, задумався, на що він витрачає своє єдине чарівне життя. Зрозуміти, що є дійсно дорогим, і що це за дороге в твоєму житті – любов, сім'я, відчуття неба, повітря, світу, погляду дітей, можливості допомогти комусь.

 

Для Вас особисто це дороге – це що?

Ось все, що я перерахував. І моя сім'я, і мій театр, і сам акт творчості, і просто радість того, що світ є, і я можу його бачити і щось в ньому робити.

Ви вважаєте себе успішною людиною?

Щоб відповісти, потрібно визначитися, що це таке – "успішний". Визначити саму дефініцію. У нашому суспільстві успішність передбачає певну кількість грошей. Чим дорожче ти продаєш, чим більше маєш, чим більше наколядував – тим більше ти успішний. Я для себе колись визначив, що успішність – це те, що ти можеш подарувати. Причому подарунок матеріальний – найнижчий рівень. А ось любов, знання, увагу, творчість – якщо це можеш подарувати світу, то ти успішний.

Найголовніше, щоб щось світові дарувати, потрібно два аспекти: мати те, що ти можеш подарувати і мати тих, яким це потрібно. Якщо це збігається – тоді все зашибісь.

У Вас збіглося?

Думаю, у мене все цілком непогано в цьому плані.

 

Для того, щоб створити всі Ваші проекти, як я розумію, потрібно було дуже багато працювати...

Знайди роботу, яку ти любиш, і тобі не потрібно буде відпочивати. Тому для мене робота – це відпочинок. Ось зараз на репетиції попрацюю – і у мене буде прекрасний відпочинок.

Тобто, Ви не напружуєтеся?

Звичайно, є момент напруги, бувають нерви. Все це зрозуміло. Але я ж спілкуюся з тими людьми, які мені подобаються. Ось, до речі, ще один критерій успішності – чи ти можеш собі дозволити спілкуватися з тими людьми, з якими тобі добре. Я собі точно можу дозволити не спілкуватися з тими, з ким мені не добре. В цьому є чарівне відчуття свободи.

У Вас є універсальна формула успіху? Ось як прийти до цього стану?

Все в світі банально. Наповнюй себе любов'ю. Звучить дуже по-сектантськи. Але, тим не менш, це працює.

У бізнесі це теж допомагає?

Звичайно.

За рахунок чого?

Є така стратегія win2win, коли ніхто не програє. Я завжди дотримувався цієї стратегії, коли займався бізнесом.

 

Ключові провали є в будь-якій роботі. У Вашій – з чим вони були пов'язані?

Ну, на локальному рівні. Якийсь цинічний чоловік, який сповідує інші принципи, приходить до тебе, а ти будуєш історію на довірі і на тому припущенні, що всі добрі. В цю секунду тебе тактично дуже легко "розвести", обдурити. Але, по великому рахунку, програє потім той, хто обманює. Так, на якомусь місцевому рівні можеш щось втратити, але в результаті потім все одно виграєш.

Не вбивають довіру до людей ось такі ситуації, коли ти людину любиш, а вона виявляється сволотою і цим користується?

Якщо людина така – просто не спілкуйся з нею і все. Ти заплатив за це, втратив гроші, але точно знаєш, що більше з нею спілкуватися не треба. Сам дурень, що не побачив цинічне відношення. Але дивитися з підозрою, припускаючи, що всі хочуть тебе нажухати, теж нестерпно. Бути весь час на стрьомі – не те, як мені хочеться працювати.

Мені здається, що зараз Україна цим переповнена – очікуванням, що всі намагаються один одного нажухати. Навіщо? Ну, наколядуєш ти більше грошей. Може бути. І що далі?

 

Тобто, людяності не вистачає країні глобально?

Не те що людяності. Не вистачає свободи, довіри і гідності. Людина вільна завжди поважає свободу іншої людини і довіряє їй. Якщо ти свою стратегію роботи вибудовуєш на довірі і любові, то тоді ти вільний.

У чому Ви вважаєте себе першопрохідцем?

Я себе першопрохідцем і вважаю, і не вважаю. Кожен день в твоєму, конкретно твоєму житті – ти першопроходець. Прокидаєшся вранці і бачиш світ заново. Як тільки ти до чогось звикаєш – воно одразу помирає. Це стосується всього: близьких людей, бізнесу, музики, театру.

Чи першопроходець я в загальноприйнятому розумінні? Це краще питати у критиків, у публіки. Але все одно, напевно – так. "ДахаБраха" – це унікальний проект. "Dakh Daughters" – це унікальний проект. Опера, яку ми з хлопцями робимо – це новий проект. Фольклор в театрі в новітній історії України вперше був зроблений у "Даху". Сучасна драма – точно в "Даху". Тут багато чого відбувалося вперше в новітній історії. І досі відбувається.

 

Чим Ви особисто пишаєтеся найбільше?

Це все одно, що запитати, кого з дітей я найбільше люблю. Всім пишаюся, все люблю. За 20 років "Даху" був пройдений гігантський шлях, і зроблено було багато всього. Навряд чи хтось навіть може по-справжньому це оцінити в Україні.

Чути тільки маленький відгомін у вигляді "Дахи" або "Дотерсів". Але навряд чи хтось пам'ятає, які великі вистави ставилися в "Даху", які тут працювали майстри. Справді ж було багато цікавого і чарівного. Мало хто згадає, як зароджувався і створювався Гогольfest на "Арсеналі".

Якщо є зараз молодий початківець, який хоче повторити вашу історію...

Він її не повторить. Не треба її повторювати. Нехай робить свою історію. У нього одне життя, єдине. Можна чекати, поки дядько, тітка, президент, прем'єр-міністр прийде і скаже: "Ось тобі, роби". Але ймовірність того, що хтось прийде і скаже – мізерна. Можна прочекати все життя і померти непотрібним.

Тобто, мрієш про щось – бери і роби?

Так, наважуйся!